Ім'я автора:developer

Шьоґі (японскі шахи) – одна з найстарших настільних інтелектуальних ігор. Походять від древньої гри  «чатуранга», батьківщиною якої можна вважати іранський Абадан, що в давнину входила до складу Індії. Звідти шанувальники завезли її через Персію до Європи, де вона еволюціонувала в те, що сьогодні відомо під назвою «шахи».  Але гра поширювалася і на схід, до Китаю, де вона трансформувалася у «сянци». У період Нара (710-794) японські місії, що направлялися до двору імперії Тан, привезли з собою на батьківщину і захоплюючу гру, дещо змінивши на свій лад її назву. Самі фігури та дошка виглядають так: Намагаючись порівняти шьоґі та шахи, можна точно сказати, що ця гра не для тих хто схилений розмінювати фігури, переводячи гру в нудний ендшпіль. У шьоґі, зазвичай, не буває нічийного результату. Гра починається з позиційного маневрування у своєму таборі і закінчується лавиноподібною красивою матовою атакою. Багатство тактичних прийомів (тесуджі), фортець та стилів гри може зацікавити кожного. Кажуть, що для того щоб в сьоґі зробити правильний рух, що принесе перемогу, його треба відчути! Зареєструватися

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/xCgSjmzzBQhtH3156 Японська флейта шякухачі зараз є найбільш відомим японським музичним інструментом поза межами Японії. В Японії символом країни вважається мелодія «Сакура сакура», яка виконується на традиційному японському музичному інструменті кото, проте більшість намагається оволодіти саме грою на шякухачі. На всіх материках, окрім Південного полюсу, можна знайти прихильників та виконавців шякухачі, та навіть кваліфікованих викладачів. Є такі у Північній та Південній Америці, Європі, Австралії та Азії. Віднедавна з’явилися також виконавці на шякухачі й у Африці. Яким чином шякухачі стала відомою по всьому світу? Чим саме приваблює до себе іноземців японський традиційний інструмент шякухачі? Сполучені Штати Америки 1923 року в Японії стався Великий  землетрус в регіоні Канто, після якого велику підтримку Японії надала Америка. В якості подяки американцям, у грудні того ж року пан Йошіда Сейфу здійснив тур Америкою, де місцева публіка мала змогу послухати звуки японської флейти шякухачі. Пан Йошіда став першим, хто виступив на шякухачі перед іноземцями. У свідомості авангардного музичного суспільства 30-х рр. 20-го століття, поступово відбувалися зміни по відношенню до світової музики. Найпершим серед американських композиторів, хто зацікавився та почав вивчати світову музику став Генри Ковел. Він почав вивчати гру на шякухачі та став учнем Тамада Ньошю (справжнє імя – Кітаро), який на початку 30-х років відкрив у Сан-Франциско школу гри на шякухачі для японців. Звуки шякухачі полонили також і Джона Кейджа – найбільш відомого серед композиторів сучасності. Відомим є той факт, що він влаштовував концерти, на яких грав пан Тамада. У 1946 році Генрі Ковел написав мелодію для шякухачі «Universal Flute», тим самим ставши, мабуть, першим композитором – неяпонцем, зробившим це. Південна Америка Після того, як голова школи Кінко-рю Івамі Байкьоку 1956 року переїхав до Бразилії, в цій країні також стало можливим  слухати виступи на шякухачі. Пан Івамі був учнем Аракі Кодо ІІІ-го та Аракі Кодо IV-го, а також є головою школи. В Бразилії  він успішно виступає на шякухачі, є композитором та викладачем японської традиційної музики. Пан Івамі влаштовує багато концертів на шякухачі та є дуже важливою людиною для представлення японської флейти в Бразилії. В Бразилії найбільш популярною японською музикою є народні пісні, проте тут є можливість також почути і стиль хонкьоку (тобто сольна композиція), а також музику, в якій переплетені різні стилі.  У 60-х рр. ХХ ст. в Японії відбулося відродження шякухачі. Мабуть, цей факт і справив найбільший вплив. У світі авангарду, який відбувався у 60-х роках у західній музиці, відчувалося захоплення східною філософією та  естетикою. І, навіть, японські композитори почали помічати у своїй культурі безліч матеріалу для створення нових мелодій. Вважається, що найбільший вплив мала мелодія Такеміцу Тоору під назвою «November steps», тобто «Кроки листопада». Кажуть, що ця мелодія шокувала світове музичне суспільство. Пан Такеміцу отримав замовлення від Нью-Йоркського філармонічного оркестру, на честь його 125-річчя, і написав композицію для оркестру, шякухачі та кото. 9 листопада 1967, коли в Лінкольн-центрі вперше прозвучала композиція «November steps» було вирішена доля шякухачі на міжнародній арені. В цю мить, бамбукова флейта шякухачі відокремилась від традиційного світу та перетнула кордони. З цього моменту, шякухачі стала серед японських музичних інструментів інструментом, для якого частіше за все пишуть мелодії та який використовують по всьому світові у різних музичних жанрах. Композицію «November steps» було вже зіграно по всьому світу більш ніж 100 разів. Особливо слухачів вражають звуки шякухачі. Розповсюдження шякухачі по світу ще більше підсилюється у 70-ті роки ХХ ст. На факультетах народної музики при американських університетах почали викладати гру на шякухачі, збільшилась кількість американців, які переїжджають до Японіії і починають вивчати шякухачі. Вчитель Курахаші Йошіо, представник школи Кінко-рю (Кіото), каже, що починаючи з 1995 року він викладає в Америці та Канаді приблизно для 200-300 осіб грі на шякухачі. Таким чином вже в 6 країнах існують системи з главами шкіл гри на шякухачі. Серед цих 6 шкіл, викладачі яких мають достатній рівень бути главами шкіл, 4 викладачі – не японці. Якщо придивитися, то можна побачити, що більше за все ліцензій видає вчитель Ронні Ньогецу Сельдін. Трохи детальніше про нього. У 1963 році Ронні Сельдін їде до Японії, щоб вивчати мистецтво гри на шякухачі у вчителя Курахаші Йодо. За 2 роки, перед своїм поверненням, він вирішив розпочати кар’єру викладача та виконавця шякухачі. Він отримав у вчителя Курахаші рівень Джюн-шіхан та повернувся до Америки. Щойно повернувшись, Сельдін подав свої резюме у всі університети та музичні школи, які лише зміг. За 8 місяців він отримав 180 листів з відмовами, проте він відкрив школу гри на шякухачі у Флашінг, Нью-Йорк. За кілька років він також відкрив школу на Манхеттені, після чого справи пішли вгору і починаючи з 1980 року у нього завжди є в середньому близько 80 учнів. Школа шякухачі Сельдіна є найбільшою поза межами Японії. Діяльність Сельдіна розповсюджується також на 26 штатів Америки та 6 інших країн світу, де в нього є учні. Вони навчаються за допомогою комп’ютера та касетних записів. Нещодавно з’явилася також школа в Німеччині, де також займають за допомогою комп’ютера та касет, і пан Сельдін планує раз на рік навідуватися до Німеччини. Європа В Європі, порівняно з Америкою, бум шякухачі розпочався пізніше. Проте першими в світі, хто написав докторські дисертації на тему шякухачі були саме двоє європейців. Пан Гутцвіллер є виконавцем на шякухачі, а також викладачем в університеті. Саме він 1980 року зробив можливим навчатися на спеціальності гри на шякухачі у Базельському музичному університеті (Швейцарія). Таким чином, зараз в Європі працює багато викладачів шякухачі. Особливістю Європи є те, що тут, порівняно з Америкою та Австралією, в різних країнах розвиваються багато різних течій. З 2006 року, французька виконавиця та викладачка Веронік Пілон, розпочала викладати шякухачі у рідному музичному університеті в Бретоні. Що ж приваблює іноземців у шякухачі? 1. Дзен-буддизм 2. Легке звучання та музика, порівняно з іншими японськими інструментами. 3. Привабливість Сходу та японської традиційної культури. У 30-х рр.20 ст. в Америці з’явилися люди, що виявляли інтерес до дзен-буддизму. Після того у 50-х, 60-х роках, а потім і у 80-х, поруч із розвитком руху нового покоління Нью-Ейдж, популярність дзен знову зросла. Таким чином, можна сказати, що популярність шякухачі була зумовлена тим, що вона має зв’язок із дзен-буддизмом. Для тих іноземців-виконавців, що саме з цих причин обрали шякухачі, існує більш придатний вид шякухачі, ніж сучасна т.з. джінурі-шякухачі, оригінальна – джінаші-шякухачі. Джінаші-шякухачі – оригінальна

Каліграфія, тобто мистецтво красиво писати ієрогліфи пензлем та тушшю, народилась у Китаї, та з часом прийшла до Японії. Але не можна сказати, що сьогодні китайська та японська каліграфія нічим не відрізняються. За віки розвитку японська каліграфія стала абсолютно самостійним мистецтвом з власною стилістикою, естетикою і навіть іншими ніж у китайській технічними прийомами. Здавна в Японії красиві надписи були часткою картин, що зображували природу. Найчастіше це були не просто надписи, а вірші, складені під впливом настрою від того виду, що було зображено. Адже більшість відомих з давніх часів японських художників були одночасно і поетами. Чи навпаки, поети були одночасно і художниками? Так чи інакше, але картини та вірші у Японії були одним цілим. Таким чином, і каліграфія є не простим малюванням надписів, а своєрідною поезією, яка може передати почуття, стан душі, враження художника… І не обов’язково навіть знати японську мову, щоб відчути ту дивну поетичну атмосферу, яку створюють каліграфічні твори. Можна й самому почати вивчення каліграфії – як відомо, мистецтво не знає кордонів, мовних чи часових розходжень. І кожен з нас має можливість самостійно відчути незвичайний стан душі, що виникає від аромату сухої японської туші, коли її розтирають перед початком роботи… А далі – відчути у руці тремтіння пензля, почути шурхіт його легкого торкання паперу, та навчитися панувати над тими примхливими м’якими візерунками, які створює на папері свавільна туш… І нарешті відчути себе творцем нових світів. Галина Шевцова Зареєструватися

Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/Ga3PULcUnYSGrmrC6 «Ми робимо композиції з квітів, а не просто «ставимо» їх. Це означає виявляти притаманну квітам красу, і одночасно виявляти красу своєї власної душі. Ікебана – це наші пошуки ідеальної краси.» Ікенобо Сен’ей, 45-й голова школи Ікенобо Японське мистецтво аранжування квітів – ікебана або ж дослівно «живі квіти» – існує понад 550 років. Народжене в Японії, воно більш ніж двадцять років мандрує Україною. Основною задачею майстра ікебани є розкриття індивідуальності кожної рослини, адже квітам дається нове дихання та додатковий шанс показати красу світу і його мінливість. Вважається, що справжня квіткова композиція починається з однієї квітки у руці майстра та бажання в серці показати її довершеність. Саме цей перший крок створює діалог між людиною та природою, який народжує неймовірні роботи. Прихід людини в ікебану є символічним, адже шлях квітів веде мандрівника не тільки до споглядання всього чарівного, що створено у Всесвіті, а й до спостерігання за зміною барв і настроїв у природі, сезонів за вікном, а також вчить бачити прекрасне у собі й оточуючих. Композиції ікебани транслюють не тільки ідеальність і гармонію, а й бентежність, крихкість, нестійкість. Таким чином всі елементи буденного і небуденного життя присутні не тільки в реальності, а й у квіткових роботах. Найчастіше знайомство з ікебаною починається з певної події, адже Східно-Європейська Філія школи Ікенобо спільно з Українсько-Японським центром щорічно влаштовує виставки, презентації, майстер-класи в різних містах. Це справді прекрасне дійство, коли досвідчені майстри-ікебаністи міжнародного рівня перед очима відвідувачів заходів створюють традиційні японські композиції, паралельно розповідаючи про значення елементів, особливості побудови та використання матеріалів. Для багатьох є неочікуваним те, що в одній роботі можуть бути не лише квіти, але й гілки дерев і кущів, листя екзотичних і домашніх рослин. Особливий момент у демонстраціях – це розмова з глядачами після їх проведення. Зазвичай відвідувачі бажають не тільки розпитати про мистецтво, а й долучитися до вивчення ікебани. Ми підтримуємо бажання всіх охочих спробувати свої сили у створенні квіткових композицій на майстер – класах, які проводяться викладачами перед початком занять чи в рамках демонстрацій. Тому хочеться більш детально розповісти про те, як відбувається навчальний процес у школі Ікенобо. Навчальний рік зазвичай складається з двох семестрів – весняного та осіннього. Наш досвід показує, що додаткові уроки і воркшопи з викладачами та професорами школи ще й влітку та взимку допомагають краще зрозуміти та більше відчути особливості  роботи з рослинами. На занятті кожен учень отримує необхідні інструменти та витратні матеріали, які знадобляться для створення композиції – це вази, кензани (голочкові тримачі для квітів), хасамі (ножиці для рослин) та інше. Квіти, гілки, листочки для початківців готує викладач, а от старші учні-семпаї, в залежності  від навчальної теми, самостійно приносять те, з чим працюватимуть. Протягом першого року учні можуть навчитися створювати квіткові композиції у трьох стилях – морібана, наґеїре та  джіюка. На заняттях є можливість дізнатися багато цікавої інформації щодо не тільки щодо самих стилів ікебани, але й етапів їх виникнення, правильного підбору матеріалу. З часом наші учні впізнаватимуть різні рослини на вулиці, у парках та в лісі. Проте ікебана – це, перш за все, практичний курс, передача  знань від вчителя до учня, тому багато часу буде приділено роботі з рослинним  матеріалом. Ідучи від простого до складного, а також експериментуючи з кольорами, фактурами та формами, за бажання, відвідувачі курсів ікебани не тільки у навчальних кабінетах створюють «куточок маленької Японії», а й продовжують втілювати отримані знання у створенні композицій для різних приміщень, подій і заходів. Недаремно кажуть, що найкращий подарунок собі й близьким – це те, що створив своїми руками.   　 На тих, хто вирішить продовжувати вивчення ікебани, у майбутньому чекають не менш цікаві композиції  шьока та рікка, а також поглиблення знань у попередніх стилях, які вивчалися у протягом першого року. 　 Важливою особливістю школи є те, що Інститут Ікенобо у місті Кіото (Японія) встановив систему з 18 міжнародних дипломів. Ці документи є дійсними у всьому світі, адже навчальні групи та філії є на кожному континенті у більш ніж тридцяти країнах. Долучившись до всесвітньої спільноти, кожен зможе стати повноправним членом школи ікебани Ікенобо, яка зберігає та примножує найдавніші традиції цього мистецтва. Фото взяті з архіву Інституту Ікенобо.