Японська флейта шякухачі зараз є найбільш відомим японським музичним інструментом поза межами Японії. В Японії символом країни вважається мелодія «Сакура сакура», яка виконується на традиційному японському музичному інструменті кото, проте більшість намагається оволодіти саме грою на шякухачі.
На всіх материках, окрім Південного полюсу, можна знайти прихильників та виконавців шякухачі, та навіть кваліфікованих викладачів. Є такі у Північній та Південній Америці, Європі, Австралії та Азії. Віднедавна з’явилися також виконавці на шякухачі й у Африці.
Яким чином шякухачі стала відомою по всьому світу? Чим саме приваблює до себе іноземців японський традиційний інструмент шякухачі?
Сполучені Штати Америки
1923 року в Японії стався Великий землетрус в регіоні Канто, після якого велику підтримку Японії надала Америка. В якості подяки американцям, у грудні того ж року пан Йошіда Сейфу здійснив тур Америкою, де місцева публіка мала змогу послухати звуки японської флейти шякухачі. Пан Йошіда став першим, хто виступив на шякухачі перед іноземцями.
У свідомості авангардного музичного суспільства 30-х рр. 20-го століття, поступово відбувалися зміни по відношенню до світової музики. Найпершим серед американських композиторів, хто зацікавився та почав вивчати світову музику став Генри Ковел.
Він почав вивчати гру на шякухачі та став учнем Тамада Ньошю (справжнє імя – Кітаро), який на початку 30-х років відкрив у Сан-Франциско школу гри на шякухачі для японців.
Звуки шякухачі полонили також і Джона Кейджа – найбільш відомого серед композиторів сучасності. Відомим є той факт, що він влаштовував концерти, на яких грав пан Тамада.
У 1946 році Генрі Ковел написав мелодію для шякухачі «Universal Flute», тим самим ставши, мабуть, першим композитором – неяпонцем, зробившим це.
Південна Америка
Після того, як голова школи Кінко-рю Івамі Байкьоку 1956 року переїхав до Бразилії, в цій країні також стало можливим слухати виступи на шякухачі.
Пан Івамі був учнем Аракі Кодо ІІІ-го та Аракі Кодо IV-го, а також є головою школи. В Бразилії він успішно виступає на шякухачі, є композитором та викладачем японської традиційної музики. Пан Івамі влаштовує багато концертів на шякухачі та є дуже важливою людиною для представлення японської флейти в Бразилії.
В Бразилії найбільш популярною японською музикою є народні пісні, проте тут є можливість також почути і стиль хонкьоку (тобто сольна композиція), а також музику, в якій переплетені різні стилі.
У 60-х рр. ХХ ст. в Японії відбулося відродження шякухачі. Мабуть, цей факт і справив найбільший вплив.
У світі авангарду, який відбувався у 60-х роках у західній музиці, відчувалося захоплення східною філософією та естетикою. І, навіть, японські композитори почали помічати у своїй культурі безліч матеріалу для створення нових мелодій.
Вважається, що найбільший вплив мала мелодія Такеміцу Тоору під назвою «November steps», тобто «Кроки листопада». Кажуть, що ця мелодія шокувала світове музичне суспільство.
Пан Такеміцу отримав замовлення від Нью-Йоркського філармонічного оркестру, на честь його 125-річчя, і написав композицію для оркестру, шякухачі та кото.
9 листопада 1967, коли в Лінкольн-центрі вперше прозвучала композиція «November steps» було вирішена доля шякухачі на міжнародній арені. В цю мить, бамбукова флейта шякухачі відокремилась від традиційного світу та перетнула кордони. З цього моменту, шякухачі стала серед японських музичних інструментів інструментом, для якого частіше за все пишуть мелодії та який використовують по всьому світові у різних музичних жанрах.
Композицію «November steps» було вже зіграно по всьому світу більш ніж 100 разів. Особливо слухачів вражають звуки шякухачі.
Розповсюдження шякухачі по світу ще більше підсилюється у 70-ті роки ХХ ст. На факультетах народної музики при американських університетах почали викладати гру на шякухачі, збільшилась кількість американців, які переїжджають до Японіії і починають вивчати шякухачі.
Вчитель Курахаші Йошіо, представник школи Кінко-рю (Кіото), каже, що починаючи з 1995 року він викладає в Америці та Канаді приблизно для 200-300 осіб грі на шякухачі.
Таким чином вже в 6 країнах існують системи з главами шкіл гри на шякухачі. Серед цих 6 шкіл, викладачі яких мають достатній рівень бути главами шкіл, 4 викладачі – не японці.
Якщо придивитися, то можна побачити, що більше за все ліцензій видає вчитель Ронні Ньогецу Сельдін. Трохи детальніше про нього.
У 1963 році Ронні Сельдін їде до Японії, щоб вивчати мистецтво гри на шякухачі у вчителя Курахаші Йодо.
За 2 роки, перед своїм поверненням, він вирішив розпочати кар’єру викладача та виконавця шякухачі. Він отримав у вчителя Курахаші рівень Джюн-шіхан та повернувся до Америки.
Щойно повернувшись, Сельдін подав свої резюме у всі університети та музичні школи, які лише зміг. За 8 місяців він отримав 180 листів з відмовами, проте він відкрив школу гри на шякухачі у Флашінг, Нью-Йорк.
За кілька років він також відкрив школу на Манхеттені, після чого справи пішли вгору і починаючи з 1980 року у нього завжди є в середньому близько 80 учнів. Школа шякухачі Сельдіна є найбільшою поза межами Японії.
Діяльність Сельдіна розповсюджується також на 26 штатів Америки та 6 інших країн світу, де в нього є учні. Вони навчаються за допомогою комп’ютера та касетних записів. Нещодавно з’явилася також школа в Німеччині, де також займають за допомогою комп’ютера та касет, і пан Сельдін планує раз на рік навідуватися до Німеччини.
Європа
В Європі, порівняно з Америкою, бум шякухачі розпочався пізніше. Проте першими в світі, хто написав докторські дисертації на тему шякухачі були саме двоє європейців.
Пан Гутцвіллер є виконавцем на шякухачі, а також викладачем в університеті. Саме він 1980 року зробив можливим навчатися на спеціальності гри на шякухачі у Базельському музичному університеті (Швейцарія).
Таким чином, зараз в Європі працює багато викладачів шякухачі. Особливістю Європи є те, що тут, порівняно з Америкою та Австралією, в різних країнах розвиваються багато різних течій.
З 2006 року, французька виконавиця та викладачка Веронік Пілон, розпочала викладати шякухачі у рідному музичному університеті в Бретоні.
Що ж приваблює іноземців у шякухачі?
1. Дзен-буддизм
2. Легке звучання та музика, порівняно з іншими японськими інструментами.
3. Привабливість Сходу та японської традиційної культури.
У 30-х рр.20 ст. в Америці з’явилися люди, що виявляли інтерес до дзен-буддизму. Після того у 50-х, 60-х роках, а потім і у 80-х, поруч із розвитком руху нового покоління Нью-Ейдж, популярність дзен знову зросла. Таким чином, можна сказати, що популярність шякухачі була зумовлена тим, що вона має зв’язок із дзен-буддизмом.
Для тих іноземців-виконавців, що саме з цих причин обрали шякухачі, існує більш придатний вид шякухачі, ніж сучасна т.з. джінурі-шякухачі, оригінальна – джінаші-шякухачі.
Джінаші-шякухачі – оригінальна флейта, на якій грали ще монахи-комусо в епоху Едо (XVII-XIX ст.). Для дзен-будиських монахів-комусо шякухачі була ритуальним предметом.
Після реставрації Мейджі (1866-1869) японську школу дзен-буддизму Фуке було скасовано, і виникла сучасна форма шякухачі, звук якої схожа на звуки європейської флейти.
Така вдосконалена флейта називається «джінурі-шякухачі», і вона за короткий час проникла до світу шякухачі.
Таким чином, сучасні виконавці шякухачі, окрім японців, грають на справжній оригінальній флейті. Японські майстри також почали виготовляти справжні джінаші-шякухачі. Однак, сучасні майстри не навчалися робити такі флейти, тож не можна сказати, що всі музичні інструменти є гарними.
Однак, зараз можна побачити багато виконавців саме на джінаші-шякухачі, які грають у різних музичних стилях.
