Червень 2024

Шьоґі (японскі шахи) – одна з найстарших настільних інтелектуальних ігор. Походять від древньої гри  «чатуранга», батьківщиною якої можна вважати іранський Абадан, що в давнину входила до складу Індії. Звідти шанувальники завезли її через Персію до Європи, де вона еволюціонувала в те, що сьогодні відомо під назвою «шахи».  Але гра поширювалася і на схід, до Китаю, де вона трансформувалася у «сянци». У період Нара (710-794) японські місії, що направлялися до двору імперії Тан, привезли з собою на батьківщину і захоплюючу гру, дещо змінивши на свій лад її назву. Самі фігури та дошка виглядають так: Намагаючись порівняти шьоґі та шахи, можна точно сказати, що ця гра не для тих хто схилений розмінювати фігури, переводячи гру в нудний ендшпіль. У шьоґі, зазвичай, не буває нічийного результату. Гра починається з позиційного маневрування у своєму таборі і закінчується лавиноподібною красивою матовою атакою. Багатство тактичних прийомів (тесуджі), фортець та стилів гри може зацікавити кожного. Кажуть, що для того щоб в сьоґі зробити правильний рух, що принесе перемогу, його треба відчути!

Японська флейта шякухачі зараз є найбільш відомим японським музичним інструментом поза межами Японії. В Японії символом країни вважається мелодія «Сакура сакура», яка виконується на традиційному японському музичному інструменті кото, проте більшість намагається оволодіти саме грою на шякухачі. На всіх материках, окрім Південного полюсу, можна знайти прихильників та виконавців шякухачі, та навіть кваліфікованих викладачів. Є такі у Північній та Південній Америці, Європі, Австралії та Азії. Віднедавна з’явилися також виконавці на шякухачі й у Африці. Яким чином шякухачі стала відомою по всьому світу? Чим саме приваблює до себе іноземців японський традиційний інструмент шякухачі? Сполучені Штати Америки 1923 року в Японії стався Великий  землетрус в регіоні Канто, після якого велику підтримку Японії надала Америка. В якості подяки американцям, у грудні того ж року пан Йошіда Сейфу здійснив тур Америкою, де місцева публіка мала змогу послухати звуки японської флейти шякухачі. Пан Йошіда став першим, хто виступив на шякухачі перед іноземцями. У свідомості авангардного музичного суспільства 30-х рр. 20-го століття, поступово відбувалися зміни по відношенню до світової музики. Найпершим серед американських композиторів, хто зацікавився та почав вивчати світову музику став Генри Ковел. Він почав вивчати гру на шякухачі та став учнем Тамада Ньошю (справжнє імя – Кітаро), який на початку 30-х років відкрив у Сан-Франциско школу гри на шякухачі для японців. Звуки шякухачі полонили також і Джона Кейджа – найбільш відомого серед композиторів сучасності. Відомим є той факт, що він влаштовував концерти, на яких грав пан Тамада. У 1946 році Генрі Ковел написав мелодію для шякухачі «Universal Flute», тим самим ставши, мабуть, першим композитором – неяпонцем, зробившим це. Південна Америка Після того, як голова школи Кінко-рю Івамі Байкьоку 1956 року переїхав до Бразилії, в цій країні також стало можливим  слухати виступи на шякухачі. Пан Івамі був учнем Аракі Кодо ІІІ-го та Аракі Кодо IV-го, а також є головою школи. В Бразилії  він успішно виступає на шякухачі, є композитором та викладачем японської традиційної музики. Пан Івамі влаштовує багато концертів на шякухачі та є дуже важливою людиною для представлення японської флейти в Бразилії. В Бразилії найбільш популярною японською музикою є народні пісні, проте тут є можливість також почути і стиль хонкьоку (тобто сольна композиція), а також музику, в якій переплетені різні стилі.  У 60-х рр. ХХ ст. в Японії відбулося відродження шякухачі. Мабуть, цей факт і справив найбільший вплив. У світі авангарду, який відбувався у 60-х роках у західній музиці, відчувалося захоплення східною філософією та  естетикою. І, навіть, японські композитори почали помічати у своїй культурі безліч матеріалу для створення нових мелодій. Вважається, що найбільший вплив мала мелодія Такеміцу Тоору під назвою «November steps», тобто «Кроки листопада». Кажуть, що ця мелодія шокувала світове музичне суспільство. Пан Такеміцу отримав замовлення від Нью-Йоркського філармонічного оркестру, на честь його 125-річчя, і написав композицію для оркестру, шякухачі та кото. 9 листопада 1967, коли в Лінкольн-центрі вперше прозвучала композиція «November steps» було вирішена доля шякухачі на міжнародній арені. В цю мить, бамбукова флейта шякухачі відокремилась від традиційного світу та перетнула кордони. З цього моменту, шякухачі стала серед японських музичних інструментів інструментом, для якого частіше за все пишуть мелодії та який використовують по всьому світові у різних музичних жанрах. Композицію «November steps» було вже зіграно по всьому світу більш ніж 100 разів. Особливо слухачів вражають звуки шякухачі. Розповсюдження шякухачі по світу ще більше підсилюється у 70-ті роки ХХ ст. На факультетах народної музики при американських університетах почали викладати гру на шякухачі, збільшилась кількість американців, які переїжджають до Японіії і починають вивчати шякухачі. Вчитель Курахаші Йошіо, представник школи Кінко-рю (Кіото), каже, що починаючи з 1995 року він викладає в Америці та Канаді приблизно для 200-300 осіб грі на шякухачі. Таким чином вже в 6 країнах існують системи з главами шкіл гри на шякухачі. Серед цих 6 шкіл, викладачі яких мають достатній рівень бути главами шкіл, 4 викладачі – не японці. Якщо придивитися, то можна побачити, що більше за все ліцензій видає вчитель Ронні Ньогецу Сельдін. Трохи детальніше про нього. У 1963 році Ронні Сельдін їде до Японії, щоб вивчати мистецтво гри на шякухачі у вчителя Курахаші Йодо. За 2 роки, перед своїм поверненням, він вирішив розпочати кар’єру викладача та виконавця шякухачі. Він отримав у вчителя Курахаші рівень Джюн-шіхан та повернувся до Америки. Щойно повернувшись, Сельдін подав свої резюме у всі університети та музичні школи, які лише зміг. За 8 місяців він отримав 180 листів з відмовами, проте він відкрив школу гри на шякухачі у Флашінг, Нью-Йорк. За кілька років він також відкрив школу на Манхеттені, після чого справи пішли вгору і починаючи з 1980 року у нього завжди є в середньому близько 80 учнів. Школа шякухачі Сельдіна є найбільшою поза межами Японії. Діяльність Сельдіна розповсюджується також на 26 штатів Америки та 6 інших країн світу, де в нього є учні. Вони навчаються за допомогою комп’ютера та касетних записів. Нещодавно з’явилася також школа в Німеччині, де також займають за допомогою комп’ютера та касет, і пан Сельдін планує раз на рік навідуватися до Німеччини. Європа В Європі, порівняно з Америкою, бум шякухачі розпочався пізніше. Проте першими в світі, хто написав докторські дисертації на тему шякухачі були саме двоє європейців. Пан Гутцвіллер є виконавцем на шякухачі, а також викладачем в університеті. Саме він 1980 року зробив можливим навчатися на спеціальності гри на шякухачі у Базельському музичному університеті (Швейцарія). Таким чином, зараз в Європі працює багато викладачів шякухачі. Особливістю Європи є те, що тут, порівняно з Америкою та Австралією, в різних країнах розвиваються багато різних течій. З 2006 року, французька виконавиця та викладачка Веронік Пілон, розпочала викладати шякухачі у рідному музичному університеті в Бретоні. Що ж приваблює іноземців у шякухачі? 1. Дзен-буддизм 2. Легке звучання та музика, порівняно з іншими японськими інструментами. 3. Привабливість Сходу та японської традиційної культури. У 30-х рр.20 ст. в Америці з’явилися люди, що виявляли інтерес до дзен-буддизму. Після того у 50-х, 60-х роках, а потім і у 80-х, поруч із розвитком руху нового покоління Нью-Ейдж, популярність дзен знову зросла. Таким чином, можна сказати, що популярність шякухачі була зумовлена тим, що вона має зв’язок із дзен-буддизмом. Для тих іноземців-виконавців, що саме з цих причин обрали шякухачі, існує більш придатний вид шякухачі, ніж сучасна т.з. джінурі-шякухачі, оригінальна – джінаші-шякухачі. Джінаші-шякухачі – оригінальна флейта, на якій

Каліграфія, тобто мистецтво красиво писати ієрогліфи пензлем та тушшю, народилась у Китаї, та з часом прийшла до Японії. Але не можна сказати, що сьогодні китайська та японська каліграфія нічим не відрізняються. За віки розвитку японська каліграфія стала абсолютно самостійним мистецтвом з власною стилістикою, естетикою і навіть іншими ніж у китайській технічними прийомами. Здавна в Японії красиві надписи були часткою картин, що зображували природу. Найчастіше це були не просто надписи, а вірші, складені під впливом настрою від того виду, що було зображено. Адже більшість відомих з давніх часів японських художників були одночасно і поетами. Чи навпаки, поети були одночасно і художниками? Так чи інакше, але картини та вірші у Японії були одним цілим. Таким чином, і каліграфія є не простим малюванням надписів, а своєрідною поезією, яка може передати почуття, стан душі, враження художника… І не обов’язково навіть знати японську мову, щоб відчути ту дивну поетичну атмосферу, яку створюють каліграфічні твори. Можна й самому почати вивчення каліграфії – як відомо, мистецтво не знає кордонів, мовних чи часових розходжень. І кожен з нас має можливість самостійно відчути незвичайний стан душі, що виникає від аромату сухої японської туші, коли її розтирають перед початком роботи… А далі – відчути у руці тремтіння пензля, почути шурхіт його легкого торкання паперу, та навчитися панувати над тими примхливими м’якими візерунками, які створює на папері свавільна туш… І нарешті відчути себе творцем нових світів. Галина Шевцова

«Ми робимо композиції з квітів, а не просто «ставимо» їх. Це означає виявляти притаманну квітам красу, і одночасно виявляти красу своєї власної душі. Ікебана – це наші пошуки ідеальної краси.» Ікенобо Сен’ей, 45-й голова школи Ікенобо Японське мистецтво аранжування квітів – ікебана або ж дослівно «живі квіти» – існує понад 550 років. Народжене в Японії, воно більш ніж двадцять років мандрує Україною. Основною задачею майстра ікебани є розкриття індивідуальності кожної рослини, адже квітам дається нове дихання та додатковий шанс показати красу світу і його мінливість. Вважається, що справжня квіткова композиція починається з однієї квітки у руці майстра та бажання в серці показати її довершеність. Саме цей перший крок створює діалог між людиною та природою, який народжує неймовірні роботи. Прихід людини в ікебану є символічним, адже шлях квітів веде мандрівника не тільки до споглядання всього чарівного, що створено у Всесвіті, а й до спостерігання за зміною барв і настроїв у природі, сезонів за вікном, а також вчить бачити прекрасне у собі й оточуючих. Композиції ікебани транслюють не тільки ідеальність і гармонію, а й бентежність, крихкість, нестійкість. Таким чином всі елементи буденного і небуденного життя присутні не тільки в реальності, а й у квіткових роботах. Найчастіше знайомство з ікебаною починається з певної події, адже Східно-Європейська Філія школи Ікенобо спільно з Українсько-Японським центром щорічно влаштовує виставки, презентації, майстер-класи в різних містах. Це справді прекрасне дійство, коли досвідчені майстри-ікебаністи міжнародного рівня перед очима відвідувачів заходів створюють традиційні японські композиції, паралельно розповідаючи про значення елементів, особливості побудови та використання матеріалів. Для багатьох є неочікуваним те, що в одній роботі можуть бути не лише квіти, але й гілки дерев і кущів, листя екзотичних і домашніх рослин. Особливий момент у демонстраціях – це розмова з глядачами після їх проведення. Зазвичай відвідувачі бажають не тільки розпитати про мистецтво, а й долучитися до вивчення ікебани. Ми підтримуємо бажання всіх охочих спробувати свої сили у створенні квіткових композицій на майстер – класах, які проводяться викладачами перед початком занять чи в рамках демонстрацій. Тому хочеться більш детально розповісти про те, як відбувається навчальний процес у школі Ікенобо. Навчальний рік зазвичай складається з двох семестрів – весняного та осіннього. Наш досвід показує, що додаткові уроки і воркшопи з викладачами та професорами школи ще й влітку та взимку допомагають краще зрозуміти та більше відчути особливості  роботи з рослинами. На занятті кожен учень отримує необхідні інструменти та витратні матеріали, які знадобляться для створення композиції – це вази, кензани (голочкові тримачі для квітів), хасамі (ножиці для рослин) та інше. Квіти, гілки, листочки для початківців готує викладач, а от старші учні-семпаї, в залежності  від навчальної теми, самостійно приносять те, з чим працюватимуть. Протягом першого року учні можуть навчитися створювати квіткові композиції у трьох стилях – морібана, наґеїре та  джіюка. На заняттях є можливість дізнатися багато цікавої інформації щодо не тільки щодо самих стилів ікебани, але й етапів їх виникнення, правильного підбору матеріалу. З часом наші учні впізнаватимуть різні рослини на вулиці, у парках та в лісі. Проте ікебана – це, перш за все, практичний курс, передача  знань від вчителя до учня, тому багато часу буде приділено роботі з рослинним  матеріалом. Ідучи від простого до складного, а також експериментуючи з кольорами, фактурами та формами, за бажання, відвідувачі курсів ікебани не тільки у навчальних кабінетах створюють «куточок маленької Японії», а й продовжують втілювати отримані знання у створенні композицій для різних приміщень, подій і заходів. Недаремно кажуть, що найкращий подарунок собі й близьким – це те, що створив своїми руками.   　 На тих, хто вирішить продовжувати вивчення ікебани, у майбутньому чекають не менш цікаві композиції  шьока та рікка, а також поглиблення знань у попередніх стилях, які вивчалися у протягом першого року. 　 Важливою особливістю школи є те, що Інститут Ікенобо у місті Кіото (Японія) встановив систему з 18 міжнародних дипломів. Ці документи є дійсними у всьому світі, адже навчальні групи та філії є на кожному континенті у більш ніж тридцяти країнах. Долучившись до всесвітньої спільноти, кожен зможе стати повноправним членом школи ікебани Ікенобо, яка зберігає та примножує найдавніші традиції цього мистецтва. Фото взяті з архіву Інституту Ікенобо.

Темарі — «те» означає рука, а «марі» означає м’яч — це давній вид народного мистецтва. Японська асоціація Темарі наводить історію Темарі як те, що походить від Кемарі (гра типу футболу/ножного м’яча), яка спочатку походила з Китаю в період Асука (538–710). Спочатку м’ячі виготовлялися з оленячої шкіри. Пізніше жінки королівського двору почали виготовлятии яскраві кольорові кульки для маленьких дівчаток. Жінки також використовували створення Темарі як можливість вдосконалити та продемонструвати (навіть конкуруючи) свої кагарі (кагарі означає «стібок», іменник і дієслово), щоб отримати увагу та прихильність своїх улюблених принців. Темарі спочатку виготовляли за допомогою какагарі (стібка шовковими нитками) і обмежувалися вищими класами. Однак коли бавовняні нитки стали доступнішими, звичайні люди почали виготовляти їх з бавовняних (та інших, таких як лляні, вовняні тощо) нитки. Це дозволило багатьом жінкам у всіх регіонах Японії виготовляти Темарі (і вони стали улюбленими іграшками для дітей), і кожна префектура чи область створили свій власний впізнаваний і відомий стиль, заснований на місцевій культурі та матеріалах. Темарі виготовляли з раніше використаних матеріалів: викинутий одяг і предмети побуту розбирали, а шматки тканини та нитки, наскільки це було можливо, зберігали та використовували повторно (для багатьох цілей). Також використовувалися матеріали з природи. Найдавнішою з відомих була, швидше за все, оленяча шкура, набита сосновими голками, а потім зшита разом. Пізніше будуть використані шматочки тканини. Незалежно від матеріалу, процес однаковий: серцевину набивають у форму кулі, потім обмотують смужками тканини, а потім ниткою. Після цього м’яч міцно зшивався разом (кажуть, що м’ячі були загорнуті та зшиті настільки міцно, що вони справді підстрибували). Стало традиційним для Темарі, зроблених як іграшки, мати трохи рису, камінців тощо в центрі, щоб вони брязкали; Сучасні можуть мати дзвіночок або подібне брязкальце в центрі на щастя. Японська естетика вимагає краси в усьому, тому було природно, що створення Темарі стало мистецтвом, де функціональні шви ставали все більш декоративними та деталізованими, поки на кульках не з’явилася дуже складна вишивка. Teмарі повністю перейшов від ігрових іграшок до предметів мистецтва. Темарі тепер представляють високо цінний і улюблений подарунок, який символізує глибоку дружбу та відданість і бажає удачі. У подарунок на Новий рік мама традиційно робить для дочки кулю. Всередину щільно загорнутих шарів вона клала невеликий аркуш паперу з побажанням для своєї дитини. Дитині ніколи не казали, яке бажання загадала їхня мама, створюючи м’яч. Їх також часто дарують в якості подарунків на значні події. Вважається, що Темарі, сповнені ніжним духом і майстерністю майстра, дарують щастя. Яскравий колір і нитки також символізують побажання одержувачу блискучого (щасливого) життя. Традиційно навчання мистецтву темарі в Японії було тривалим і виснажливим процесом, який починався дуже рано. Вас віддадуть у руки майстра, і ви будете лише спостерігати за своїм господарем, виконуючи обов’язки слуги в майстерні протягом перших сорока років, вивчаючи все, що можете, спостерігаючи, але вас нічого не навчать. Якщо майстер відчує, що ви щирі після сорока років скромних зусиль, вас приймуть учнем протягом наступних тридцяти років, повторюючи знову і знову візерунки та малюнки, зроблені майстром, але ніколи не дозволяючи створювати власні проекти. Лише після смерті майстра вас зможуть визнати майстром, якщо ви довели себе. Щоб стати художником Темарі в Японії сьогодні, потрібна спеціальна підготовка та іспит, що охоплює більше десяти років для проходження всіх рівнів сертифікації (і водночас також створення візерунків, умовно кажучи, після періоду учня). Сертифікацію адмініструє та керує Японська асоціація Темарі в Токіо, Японія. Візерунки, які можна побачити в Темарі, часто геометричні та зазвичай симетричні, при цьому багато елементів дизайну базуються на природі. За зовнішнім виглядом більшість дуже нагадує візерунки калейдоскопа. Західні люди часто дивляться на темарі збоку і бачать чудовий верхній і нижній дизайн із широкою смугою посередині. Ті, хто зі сходу, дивитимуться прямо вгору чи вниз і побачать зображення пелюсток, створене простором, де нитка не закриває. Деякі з найкрасивіших дизайнів темарі використовують дуже мало ниток. Традиційно в Японії досягнення майстерності у ремеслі – виснажливий та тривалий процес. Щоб стати художником Темарі в Японії сьогодні, потрібна спеціальна підготовка та проходження перевірки навичок та техніки виконання. Темарі як сувенір – це дуже цінний і шанований подарунок, що символізує глибоку дружбу і вірність. Крім того, використані яскраві кольори та нитки символізують побажання одержувачу блискучого та щасливого життя. Розмір варіюється від 8 см до 30 см в діаметрі. Вишивка включає геометричні візерунки та візерунки квітів і рослин, таких як слива, хризантеми та коноплі. В класиці всередину темарі вмотують залишки кімоно. Також основою темарі можуть стати – мішечок з рисовим лушпинням, серветки, пінопластова основа. На основу намотується шар ниток для в’язання. Шар ниток робиться достатнім для того, щоб гла при вишивці проходила крізь шар ниток, не застрягала в основі. Зверху в’язальних ниток намотується шар ниток для шиття. Шар цих ниток має повністю перекрити попередній шар, він має створити гладку однорідну поверхню, на якій буде робитися вишивка. Після цього настає етап розмітки кульки під вишивку. Темарі це мистецтво, і водночас це геометрія. Заготовка темарі ділиться на парну кількість секторів за допомогою паперової стрічки та булавок. Все залежить від ідеї майстра, складнощі  узору. Розмітки темарі бувають прості та складні. В простих розмітках у темарі наявні два полюси (південний та північний), навколо яких робиться вишивках. Темарі з простою розміткою нагадують Землю – північний та південний полюси, екватор. Екватор в темарі називається “обі”, як пояс в кімоно, і зазвичай по екватору також наявна вишивка. В складних розмітках темарі має більше двох полюсів (центрів), навколо яких робиться вишивка. Все залежить від складності розмітки. Після того, як розмітка завершена, робиться вишивка. Майже неможливо зробити дві однакові кульки. Навіть знаючи один узор, можна створити безкінечну кількість варіантів кульок, які будуть не схожі одна на одну. Різні кольори ниток, послідовність їх чергування у вишивці, кількість шарів вишивки – і ви матимете абсолютно різні кульки. Як і все в Японії, кольори в темарі також мають свою символіку: Білий – колір богів, символізує духовну і фізичну чистоту. Це також колір, що символізує смерть. Чорний – чоловічий колір, колір самураїв. Червоний – відлякує сили зла, символізує мир і процвітання родини. Синій – символізує таємничий світ, всіляку містику. Золотий – символ сонця, божественної сили і милосердя. Фіолетовий – колір воїнів, символізує благородство і силу. Одним з базових та класичних узорів темарі є Хризантема ( кіку ), що символізує довге життя, щастя.

Японські солодощі ваґаші — традиційні японські солодощі, які часто подаються з чаєм. При їх створенні використовуються натуральні продукти: бобові (в основному червона квасоля — адзукі, рис, різні види батату, агар-агар (рослинний желатин), каштани, різні трави та чаї. Японські солодощі відрізняються менш солодким смаком, ніж звичні для європейців солодощі. Вони навіть можуть здатися зовсім несолодкими людям, які до них не звикли. В Японії кажуть, що солодощі — найпривабливіша частина в мистецтві японської кулінарії. І це, перш за все тому, що кожне тістечко зроблено вручну за допомогою кінчиків пальців вмілих рук майстра і частки душі, яку він вкладає в свій витвір. Як музичний твір неможливо зіграти однаково декілька раз, так неможливо створити однакові солодощі. В людини є п’ять відчуттів — зір, смак, нюх, дотик, слух. Цими відчуттями ми живемо і пізнаємо світ. Подивившись, ми бачимо красу. Спробувавши, ми відчуваємо смак. Взявши в руки, доторкнувшись кінчиком язика, ми смакуємо. Ці три відчуття ми задіюємо, коли їмо звичайну їжу, але солодощі — це мистецтво. В чому ж проявляються інші два відчуття? Запах солодощів — це запах природи. Всі рослини пахнуть по-різному — і рис, і квасоля, і м’ята, і імбир, і незрівнянний запах зеленого чаю, знайомий кожному японцю з дитинства. Саме аромат природи ми вдихаємо, підносячи до губ солодощі.

Живопис можна створювати не тільки за допомогою фарб. Японці, нація з багатовіковою культурою, навчилися «писати» картини за допомогою сухоцвітів. Протягом багатьох століть японці приділяють особливу увагу рослинам і квітам навколо них, шануючи їх як символічну ланку, що з’єднує всі живі істоти. Мистецтво ошібана (буквально – засушена квітка) сягає своїми витоками в середні віки. Ошібана була обов’язковою складовою у навчанні воїнів-самураїв (крім володіння зброєю і написання ієрогліфів). Їх завданням було в момент творчості навчитися перебувати в стані повної присутності (тут і зараз). Картина із сухоцвітів, зроблена руками майстра, була ключем для учня, котрий обрав цей шлях. Сучасний живопис із сухоцвітів більше відома як пресована флористика. Зібрані рослини сушать під пресом (звідси – пресована флористика), стежать за тим, щоб рослина максимально зберігала свій природний колір і форму. Велика заслуга у цьому належить російському флористу, невтомній ентузіастці З. А. Мамонтовій. Ошібана вже давно перестала бути тільки японською творчістю. Сьогодні живопис із сухоцвітів – захоплення багатьох людей і на Сході, і на Заході, і на американському континенті.Важко описати той стан, коли входиш в кімнату, заповнену рослинами … Стан насолоди, задоволення, спокою … Працюючи з висушеними під пресом квітами і створюючи видумані листівки, картини, панно, ми, в першу чергу, згадуємо, що всі ми діти природи . Це чудовий спосіб виразити свою любов друзям і близьким. І найцінніше – створення квіткових картин сприяє збереженню гармонії в сім’ї.Мистецтво ошібана – це чудова можливість проявити свій смак , фантазію , знання основних властивостей рослин , це – збереження краси та витонченості живих квітів. Флористи створюють пейзажі , орнаменти , натюрморти , сюжетні картини і навіть портрети , прикрашають предмети інтер’єру – годинник , шкатулки і т.д. Оволодіти технікою ошібана під силу кожному. Головне – дати волю своїй фантазії. Валентина Шолудько